Mobile menu

COI

5 локацій для ідеального відпочинку

Пролог

Ніяка мандрівка не стається просто так. Чомусь саме ці країни, саме цей час, саме цей транспорт. Саме це житло.

Фактично ця подорож почалася 3 вересня, у неділю по сніданку. Автом через Угорщину до Хорватії. Де юре її початок датується 31 травня, коли було заброньоване перше житло на острові Црес: букінг давав шалену знижку на чарівний кам'яний будиночок, і ми не могли не скористатися нагодою.

Зелена карта — до 17 вересня, отже ми просто мусили повернутися за 14 днів. Метою була Хорватія, але потрапити туди автом неможливо без перетину кордону з ближніми сусідами. Отже, Угорщина. По дорозі нам було найбільше угорське озеро Балатон, то ми вирішили його не оминати.

У Хорватії ми запланували кілька пунктів для огляду:

- Плітвіцькі озера;

- приморську Опатію;

- романтичне містечко Ровінь;

- острови Црес і Крк.

І ще ми мали дві сюрпризові ночі: факт перетину кордону не дозволяє спланувати, скільки км проїдеш. З України, наприклад, виїжджали понад 6 годин, тому спинилися в містечку Ньїредьгаза за 80 км від кордону з Угорщиною; коли їхали назад, залишилися в Шіофоці над Балатоном.

Можливо, за інших умов випадкові житла в Ньїредьгаза та Шіофоку справили би незабутнє враження й отримали нашу любов і місце в цьому дописі, але цього разу вони були пунктами для повечеряти/ заночувати/ поснідати/ їхати далі. Зручно, що їх можна було забронювати прямо з авта й усе необхідне в номері було. А в Шіофоку ще й панцир черепахи над ліжком висів!

Спасибі цим двом хаткам велике. А тепер — до особливих місць на маршруті в дві з гаком тисячі кілометрів.

Озеро Балатон і хатка № 1

Місто Балатонелле, де ми зупинилися в свою другу ніч, невелике. До озера Балатон пішки хвилин десять, приватна забудова. Чисті вулички, магазини працюють до дев’ятої. Саме озеро велетенське (довжина 77 км: ніби віді Львова до Стрия все залите водою).

Жінка з біблійним іменем Магдалена здала нам другий поверх свого будинку. Тут ми вдруге стикнулися з мовним бар'єром. Тільки deutsch, тільки хардкор. Ну, або угорська.

Підіймалися стрімкими сходами, які закінчувалися дверима в стилі Дикого заходу, а стіни коридору й кімнат були завішені вишивкою: квіти, пейзажі — і рівні методичні хрестики в приглушених тонах.

Більше гостей жіночка не мала, тому обидві тераси, вся кухня й двір були наші. А ще, ще! Додаткова принада осінніх мандрів — збір урожаю. Нам до вечері й у дорогу нарізали темно-синіх грон.

Подивилися вранці на рибалок, поїли супу в ресторанчику на узбережжі й рушили далі, на Хорватію, в наш наступний дім.

Перше, що вразило, — КПП між Угорщиною та Хорватією. Митники розслаблені, жартують. Перехід кордону для нас — півгодинки, зупинка громадян з паспортами ЄС тривала й того менше — водії навіть не глушили мотор.

Плітвіцькі озера та хатка № 2

Те, що почалася нова країна, було помітно не лише завдяки митникам. Змінилася лінія горизонту. Виросли гори. І ми весь час їхали прямо на них.

Перша хорватська зупинка — Плітвіцькі озера. Плітвіцькі озера — то така краса, що ні в казці сказать, ні пером описать. Дивишся на них дивишся, фоткаєш їх фоткаєш, а їх усе мало й мало, і вони все бірюзовіші, і манять, манять! Своїми оглядовими майданчиками, місточками, водоспадами, печерами. В одній ми навіть вмостилися, щоб повечеряти.Плітвіцькі озера — національний парк. Там не можна палити вогнище й купатися. Але на рибок у воді дивися скільки хочеш. І босоніж ходи собі, щоб ноги згадали все і все тобі простили.

А потім був шлях до нової господи. Її ми знайшли в селі Gornje Vrhovine.Чому Gornje Vrhovine? Бо відносно близько до озер. Заїхали ближче до ночі. Нарешті змогли добре порозумітися з хостом: зійшлися на англійській. Ми не мали балкона, але вид на гори нам загородити не могли. На вікні росла герань, тюль був кольору айвері й перев’язаний рожевою стрічкою. Чисто й просто. Ми жили в кубі, але плаский білий плафон і вельоновий тюль додали в нашу стереометрію затишку.Ця хата мала якийсь незвичайний запах, а дух заощадливості не давав працювати добре ні інтернету, ні гарячій воді, ні батареї. Ще цей дім запам’ятався помаранчевими кахлями ванної та медом, який робиться з forest. Цей останній — просто знахідка. Кажуть, у Карпатах його теж можна дістати. Мені не траплявся. Пахне як ліки. Від нежитю позбавив з першої ложки.

Моречко в Опатії. Хатка № 3

Назва міста мене тримала в напрузі, аж поки ми не проїхали 195 км серпантинів і дощів, не поставили машину майже вертикально, не знайшли німецькомовного господаря будинку й не зайшли в свій номер на другому поверсі. Зрештою, та напруга тримала аж поки господар не показав нам вікно. Дім в Опатії — це переможець у номінації «Найкращий краєвид». Чому? Бо Адріатичне море. Бо Крк. Бо освітлені траси Рієки. Бо над усім містом. І хай навіть до пляжу ми йшли 50 хвилин.

Тут ми на чотири ночі. Домовилися між собою всю їжу споживати на балконі — немислимі томатні супи з в’яленими помідорами, вершкові десерти, бутерброди, мюслі, чорничний сік, рис із сосисками, паста (звичайно, паста!), вино, кава з сиром і чай.В Опатії є пляжі для собак. Є заболочені джерела з колись цілющою водою. Є коноби — так називаються заклади, де готують по-хорватськи. Ми потрапили в одну в передмісті. Йшли собі неквапно набережною по Опатії, а вийшли вже у Волосько. Вузькі вулиці, стрімкі сходи, балкони, завиті зеленню. Рибний дух у повітрі. Показуєш пальцем — і тобі це готують. Листя кульбаби, картопля з оцтом і дві смажені рибки. А виходиш — і море видно в просвіт між будинками. Так це було.

Опатія до середини минулого століття ще була Італією. Тут вітаються «чао» і готують піцу, яка, мабуть, схожа на італійську. Всередині майже рідка від сиру, тунця й олії, важка від начинки, мастить руки і лоскоче ніздрі.

Опатська неділя. Завтра ми їдемо далі, в Ровінь. Сьогодні наш останній день тут. І сьогодні тут ллє так, що море не відрізнити від неба. Надвір іти нічого (ще один привід подбати про приємне житло). Речі зібрані, кіна подивлені. Стукіт у двері. Німецькомовний наш господар приніс кілька млинців із шоколадом. Негода не тільки припинилася, а й посилилася. Відмовляємося заночувати тут ще, сідаємо в авто, щоб за пару годин дістатися найромантичнішого хорватського міста Ровінь. Лишаємо львівську листівку та останні українські цукерки й ставимо в букінгу «10».

Ровінська романтика. Хатка № 4

Лаванда. Олія. Свічки. Це те, що треба звідси везти додому. З Ровіня можна доїхати до Венеції. Тут продаються маски, говорять хорвато-італійською, передають назви обома мовами. Якщо розставити руки, можна впертися в стіни протилежних будинків. Розвішана білизна, яскраві плями квітників, біла глянсова брущатка. Лабіринти вулиць, велетенський парк над морем, берегова лінія, порізана камінням. Ми в Ровіні.

Наша хатка не має вікон. Одне таки є, але виходить на стіну. Будинок з новіших, трохи далі від центру. Два дні дощить. Змокли до нитки. Зате в день від’їзду виблискує сонце! Злюся на Ровінь.

Дахи всіх будинків тут покриті червоною черепицею. Особливо цеглястість впадає в очі, якщо дивитися на неї згори: оглядовий майданчик є на храмові святої Єфимії, головному в місті.

У місті кажуть, що саркофаг із тілом святої мучениці виринув з моря біля Ровіня після того, як попередній його «дім» став загрожений паплюженням. Ровінці ж віддали мощам святої належну шану, і тепер Єфимія — їхня заступниця.Дощ скоро прогнав нас додому. Недалеко був магазин, у кімнаті мали свою кухню — дуже зручно й вигідно, що готувати можна вдома. Надворі столик, але за ним ми так і не обідали через той дощ. Своїх хостів бачили двічі за весь час: при заїзді й при прощанні. Але чули значно частіше 😊Ровінь — це містечко, куди однозначно варто повернутися. Але жити можна і деінде. Наприклад, у такому будинку, який був на острові Црес.

Ідеальний острівний будинок. Хатка № 5

Із засушеними скорпіонами, рудими мурахами і широкими кам'яними балясами терас, де в рожевому пледі добре пити жасминовий чай, дивитися далеко, слухати тишу та думати про вічне. Так було на Цресі.

Це було найдовгоочікуваніше житло. Мама нашого хоста знала тільки хорватську, але була наполеглива й гостинна. Виноград, сушена смоква, картопля й цибулька — так нас гостили. Купили міцну горіхову настоянку (якщо курс старослов'янської мене не підводить, її витримували 40 днів на сонці), а ще отримали путівник, який водив нас пляжами й лабіринтами Цресової столиці.

Ми займали два поверхи триповерхової кам'янички. Відкриті вікна утворювали шалені протяги, було свіжо і наповнено. Отак. Я рвала смокву, ми смажили сосиски під дощем і витиралися лавандовими рушниками. Лаванда — це символ Хорватії. Вирощують, висушують і кладуть у свічки, мішечки, м'яких зайчиків, кремчики, мила, олійки й у вазочки ресторанів.

Ми ходили на важкодосяжні усамітнені пляжі з прозорим Ядранським моречком (один із тих пляжів є 15-м із сорока найкрасивіших пляжів світу!).

А потім був знову паром, острів Крк, який дав назву повісті Юрка Іздрика, Шіофок і дорога додому. Швидкий кордон і щедрий карпатський дощ, який вів нас до хатки, у якій просто знайти вимикач і яка пахне особливо. Наша українська люба хатка.

Післяслово

Наостанок фото з Будапешта. Бо коли його навіть не планував, але на вказівнику до нього пару кілометрів, не заїхати — туристичний гріх перед Богом.

Нехай ця осінь буде щедрою на тепло, приємні сюрпризи та мандрівки!

Поділитися посиланням