Mobile menu

COI

Роверова вилазка

Вихідні обіцяли бути незабутніми.

      1. Підготовка

  • Христю, а давай поїдемо кудись за місто велосипедами?
  • Чудова ідея!

У такій подорожі велосипед — найголовніше. Без їжі чи змінного одягу обійтися не складно. А от залізний друг підвести не повинен — отже ретельна підготовка, чистка, змащування та ключі в сумці.

Кожен із нас сам обирав, чим наповнити свій наплічник. Хтось узяв більше їжі, хтось — запасне взуття, хтось — купальник і рушник.

Але всі ми взяли по бездонному мішку гарного настрою. У дальній і повній пригод дорозі це, мабуть, не менш важливо, ніж двоколісний друг.

      2. Відбуття

  • Може б то поїхати наступною електричкою?

(7.21, за вікном — стіна дощу)

Близько 13.30 того ж дня п’ять кольорових молодих людей вели п'ять своїх кольорових велосипедів крізь турнікети приміського вокзалу, залитого яскравим сонцем і наповненого звичним для цього місця шумом.

Близько 14.40 ті ж п'ять осіб квапливо вистрибували з електрички разом зі своїми п'ятьма неслухняними велосипедами, які так не хотіли покидати задушливого салону, що чіплялися за нього всіма колесами.

      3. День, повний вражень

  • Це точно саме та польова дорога, про яку нам казали?

Озеро Задорожнє виявилося дивовижно теплим всупереч вранішній зливі та сильному вітру, що майже не випускав сонце з-за хмар. Купатися можна було б до пізнього вечора, але ж перед нами — довгий шлях, що мав зайняти близько чотирьох годин.

До Закладу — трасою, переважно спуск. Величезний маєток 1840 року, тепер — лікарня.

Звідти рушили прямо до Демні, де кожен п'ятий дорослий чоловік — скульптор. Глибока копальня (пісок чи глина?), різкий спуск на шаленій швидкості, закинутий костел, обабіч якого мирно пасуться кози.

Далі — вузькі стежки, де на нас чатувала кропива людського зросту, і піскова дорога, оточена безмежним полем майже стиглих колосків пшениці. А ще — розуміння законів фізики: вузькі колеса шосейника таки грузнуть у піску.

Високо над нами чорні хмари голосно борються за право щедро полити дощами п'ятьох любителів пригод.

Перекусивши та вдосталь нажартувавшись на найближчій заправці, попрямували до Тростянця дивитися на кар’єри. Зі слів охоронця, тут полюбляють робити весільні фотосесії молодята. Так, прямо на отих десятиметрових жовтих каменюках.

До Стільська ми дісталися саме вчасно: якась із хмар нас таки наздогнала.

      4. Вечір, повний світла

  • Давайте вимкнемо наші ліхтарі, щоб усе добре роздивитись.

Наввипередки зі зливою й одне з одним ми заскочили до місцевого пабу, де і провели наступну годину чи півтори. Пили пиво, ділилися враженнями, танцювали сальсу під суміш музики й стукоту крапель по даху.

Стільське городище — колишнє поселення древнього племені білих хорватів. На жаль, нам довелося відкласти екскурсію цим місцем через пізній час та складний підйом.

Далі наш маршрут проходив розмитими сільськими дорогами під гучну веселу музику, крізь утому й сутінки. Важкі підйоми чергувалися з різкими спусками, піше бродіння у хвості — з карколомними польотами по нерівному камінню.

А тоді несподівано —  коридор зі стінами з високих дерев, між якими дрейфували дрібні піщинки чистого світла, світлячки. Ми вирішили пройти цей відрізок пішки, в тиші та без ліхтарів. Чарівний досвід: маленькі зорі на відстані простягнутої руки.

Дісталися біля 23 години, змучені, проте щасливі. Смачна вечеря, веселі історії, зефірки, запечені на вогні.

Близько 45 кілометрів позаду.

      5. Вода і вогонь

  • А до вокзалу далеко?

Під пекучим літнім сонцем недільного ранку ми приводили до ладу своїх залізних коней, покритих багном та іржею. Наслідки боротьби зі стихією.

Зовсім поруч знаходиться джерело з крижаною водою, де перед місцевим людом править службу священик. Охочі ходять колами по коліно у воді — така собі релігійно-оздоровча процедура. Чудове місце для відновлення сил та поповнення запасів.

Фарширована риба у фользі, запечена на мангалі. Неймовірний делікатес. Ми заслужили.

Пора вирушати. Остання перевірка велосипедів і наплічників. Прощання з гостинними господарями.

      6. Шосе

  • Дивись, я їду на максимальній передачі!

Ще кілька сіл ми проїхали по ґрунтовій дорозі, зазирнувши до джерела та напівзруйнованого костелу. Потім дорога була рівна, але вкрита дрібним камінням і з запахом смоли: невдовзі тут буде новий асфальт.

Довгий пологий спуск приводить нас до Вовкова. Вирішили зайти до місцевого музею-садиби. Сподівалися провести кілька хвилин у мальовничому місці, а отримали цілу годину абсолютно позитивних емоцій! Набрали води в старезному колодязі (приємна ностальгія), погостювали в хаті-музеї (спеціально для нас накрили стіл!), отримали екскурсію музеєм, відвідали невелику церкву з купою антикварних ікон.

Зовсім поряд — величні руїни костелу. Найбільший з побачених нами протягом цієї подорожі.

Назад до шосе —  через селище-в-бруківці Милятичі (там розташований завод з виготовлення бруківки, отже вся дорога нею покрита).

Швидким темпом без зупинок через Жирівку майже до Солонки. Ділимося враженнями на автобусній зупинці, жуємо печиво, відпочиваємо. Попереду — останній ривок.

Старі зсунуті бетонні плити навіть складніше подолати, ніж ґрунтову дорогу. Останні кілометри до стрийської траси ще не відремонтовані. А от самою трасою пересувались аж надто швидко — незчулись, як прийшла пора прощатися.

Цього дня подолали подолали ще близько 30 кілометрів (а хтось і більше). Чудове завершення вихідних!

В блозі використані фотографії Христини Винницької та Мирослава Гавдьо

Поділитися посиланням